Головна
 
Рідне місто БуриньСубота, 18.11.2017, 07:44



Вітаю Вас Гість | RSS
Головна
Меню сайту



Головна » 2011 » Липень » 17 » Декларація про наміри?
Декларація про наміри?
06:33
16.07.2011
«Українська справа – се велика справа, може, найбільша з усіх европейських справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок московській, польській чи іншій!.. Ми – великий народ, наш край – величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!»
 
Степан Рудницький, український географ і геополітик
 
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла воістину доленосну для українського народу постанову – Декларацію про державний суверенітет України. Цей важливий державотворчий документ містить численні дороговкази українцям, в ньому чітко окреслені ідеали, яких слід прагнути, та положення, котрі вимагають повсякденної праці влади і громадян для їхньої реалізації.
 
Того дня Україна де-факто стала незалежною, самостійною державою. Це зафіксовано і в Постанові Верховної Ради № 56-XII «Про День проголошення незалежності України»: «…підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонаціональне свято України».
 
Одне слово, Декларація про державний суверенітет України – це надзвичайно важлива стратегічна програма розвитку України на десятиліття, а, можливо, й століття. В документі докладно прописано основи державного, політичного та економічного ладу: самовизначення української нації; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.
 
На жаль, сьогодні Декларація про державний суверенітет України значною мірою залишилась лише декларацією про наміри. Річ у тім, що цей документ вимагає від влади не лише ретельної праці для реалізації завдань, зафіксованих у Постанові Верховної Ради, але й регулярного звітування перед громадянами про виконання тих чи інших заходів, передбачених у Декларації. А це незручно й обтяжливо.
 
Аналогії з минулого
 
На гадку мимоволі спадають певні аналогії. З минулого.
 
На початку серпня 1968 року в Чехословаччині «Літерарні лісти» надрукували знаменитий маніфест інтелігенції «Дві тисячі слів», під яким поставили свої підписи Людвік Вацулік, Вацлав Гавел, Павел Когоут та інші відомі письменники й журналісти. Актуальність цього маніфесту для сучасного українського суспільства вражає: «Парламент розучився обговорювати закони, уряд – урядувати, а керівники керувати. Вибори не мали значення, закони втратили вагу… Ще гірше, що ми вже майже не могли вірити навіть один одному. Особиста і колективна честь загинула… Зіпсувались відносини між людьми, втратилася радість праці, коротше – впали на народ часи, які загрожували його духовному здоров’ю і характерові». Нічого не нагадує? Отож бо.
 
Верховна Рада досі не є по-справжньому деколонізованим українським парламентом. Суспільство продовжує жити в УРСР, у нашвидкуруч модернізованій радянській республіці – навіть ровесники незалежності не позбулися виразок ментальності «прастова савєтскава чєлавєка»…
 
Іронія нашої долі, на жаль, спростовує тезу про «виборену незалежність», хоча й не заперечує одвічного прагнення до неї, як і не скидає з рахунку великих епох змагань за самостійність і видатних постатей державного й громадянського чину. Та все ж, незважаючи на те, що доля пам’ятає кожну, навіть безневинну жертву боротьби за самостійність, незалежність як політична реалія 1991 року прийшла парадоксальним чином від імперських васалів з великого перестраху розплати і втрати влади тих політичних структур, що безроздільно панували в добу тоталітаризму.
 
Але далеко не кожен колишній борець за свободу, а точніше, проти комуністичного тоталітаризму лишився принципово не споживацьким, як рівно ж не кожен колишній член компартії належить до партійного лобі, яке працює на повернення старої системи і державне підпорядкування Москві. І тому, коли під час ухвалення законів і тарифікування постанов, що зраджували інтереси нації, ігнорували пріоритети молодої держави і загрожували національній безпеці, колишні демократи стояли поруч з колишніми комуністами, чи то не бачачи правди, чи то не бажаючи її бачити, вони разом творили одну партію. Несформовану, незареєстровану, але, як влучно називають її в народі, – партію влади.
 
Радянський уламок
 
А все тому, що нинішня Україна є уламком радянської імперії, фрагментом радянської Системи. Суспільство, яке дісталося Україні у спадок від СССР, – майже всуціль суспільство маргінальне, в ньому впереваж верховодить чернь. Консолідації на рівні національної ідеї практично немає.
 
Лонгин Цегельський, політик, дипломат, публіцист, один із найактивніших діячів ЗУНР і УНР, добре усвідомлював проблеми творення української державності: «Національний організм такої соціальної структури (йдеться про підрадянську Україну. – О. Р.) рішучо є вкрай хворим, обезвіченим організмом. Як тільки цей організм зуміє – на випадок розгрому Совєтів – оформити себе в національну державу, це справді мало що не безнадійна проблема».
 
Як бачимо, стратегічний прогноз мислителя виявився більш ніж точним. Олігархам і комуністам вдалося вкрасти в України шанс стати успішною державою.
 
«Хлопці з Дніпропетровська та Донецька зрозуміли, що їм нічого не варто обміняти свої антикварні серпи та молоти на новенькі тризуби. Як тільки російські брати прийняли ділового двоголового імперського орла, можна було більше не боятися, що за носіння тризуба потрапиш до в’язниці. Ідея корпорації була порятунком для них, і вони народилися наново. Створюєш незалежне ТОВ «Україна» і доїш з нього все, що в ньому є цінного <…> З їхнього погляду, Україна – не національна держава, а великий шматок нерухомості, що належить їм. Частини її вони можуть здавати у винайм, частини – перетворювати на фіктивні кримінальні «автономні республіки», і ніхто – ані американці, ані росіяни, ані будь-хто не може диктувати їм свою волю. <…> ТОВ «Україна» – це аномалія. Хаотична суміш національної свідомості та нігілізму. Країна, в якій вибірково застосовуються закони, де її національний зміст вивітрився під впливом корпоративної культури полювання за вигодою» [Роман Купчинський].
 
Свого часу індійський фізик та громадський діяч Гомі Бгабга (Homi Bhabha) наголошував, що колонізований розум завжди поміщає центр цивілізації за межі власної країни, свято вірячи в те, що інша влада краща, і зневажає ту, яка народилась на їхньому ґрунті. Колонізована ментальність відрізняється вірою в те, що найбільша мудрість завжди перебуває за кордоном, а справжньою культурою є далека, не вітчизняна.
 
Тож цілковиту рацію має філософ і культуролог Роман Кісь: «Ми повинні усвідомити, що Україна – колоніальна країна, <…> що ми… перебуваємо на марґінесі евразійського цивілізаційного, культурного, інформаційного конґломерату. А відтак запропонувати програму деколонізації, яка, звичайно ж, не полягатиме у вивезенні чи депортації росіян з України, а у створенні повноцінного українського цивілізаційного середовища, функціонального, повноструктурного, в тому числі й політично».
 
Одне слово, прочитаймо уважно Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. І нагадаймо владі про існування цього важливого для будівництва української держави документу.
 
Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»

За матеріалами http://www.radiosvoboda.org/content/article/24267683.html
Переглядів: 398 | Додав: DeZ | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Форма входу

Календар новин
«  Липень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Пошук

Друзі сайту

                  Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0



Copyright By BYM © 2017
Конструктор сайтів - uCoz