Головна
 
Рідне місто БуриньПонеділок, 20.11.2017, 14:43



Вітаю Вас Гість | RSS
Головна
Меню сайту



Головна » 2009 » Серпень » 6 » Звернення православних християн України на міжконфесійні чвари, суспільні біди, спокуси й випробування
Звернення православних християн України на міжконфесійні чвари, суспільні біди, спокуси й випробування
10:53
Людині насилаються біди й спокуси, щоб перевірити й випробувати її. Сьогодні одним з найтяжчих випробувань для України є розділення її духовного тіла між різними православними конфесіями. Це розділення штучно підтримується з-за кордону, а подекуди й усередині нашої країни, тими, хто не хоче єдності нашого народу і нашої Богом береженої України.

Московські патріархат і влада заважають утвердженню єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Тим часом, на таку Церкву має право кожен православний народ, так само і український, на землях якого проповідував апостол Андрій та з землі якого було просвітлено хрещенням більшу частину Східної Європи.

Українська Церква є Церквою-Матір’ю для Російської Церкви. Київ був охрещений 988 року, коли Москви ще взагалі не існувало на світі навіть у вигляді простого поселення. Через півтора століття після охрещення Києва на майбутніх московських землях язичники вбили Кукшу Печерського, святого нашої Києво-Печерської лаври.

У світі ніколи не існувало «князя Владіміра», «Кієва», «Лєбєді», «Пєщєрной Лавры»... У всіх стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що це наші «Володымер», «Кыив», «Лыбидь» «Печерська Лавра». Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому випадку від був би «Дліннорукім».

Московське князівство виникло 1276 року, через три століття після хрещення Київської Русі. Перша кам’яна церква Москви була закладена 1326 року, через три з половиною століття після величних київських соборів.

1113 року київський князь Володимир Мономах писав: «Ні правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», – випередивши ледь не на тисячоліття сучасні йому і Схід, і Захід.

Ми згадуємо все це не для того, щоб доводити свою першість. Бо чи є більший гріх, ніж марнославство? «Хто хоче бути першим, хай буде слугою», – казав Ісус Христос.

Ми це говоримо, щоб застерегти Московський патріархат і Російську державу від порушення Восьмої Божої заповіді – «Не вкради».

Довгі століття іноземні поневолювачі намагалися переконати український народ, що він ніхто і що в нього немає нічого – ні віри, ні історії, ні Церкви. А коли український народ доводив, що в нього все це існує, його вбивали.

Бог говорить: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі вбити не може. Бійтеся тих, хто може душу й тіло згубити у пеклі». Протягом сотень років імперія «вбивала через душу», використовувала Церкву на згубу українському народові. Українська Автокефальна Православна Церква в 1927 – 1933 роках була тотально знищена не лише в тисячах священиків, але й у мільйонах вірян. Натомість Московська Церква, як і в попередні століття, у руках влади перетворилася на інструмент нищення й руйнування українства.

Усе це нищить Церкву, її святу місію спасіння душ, перетворюючи на знаряддя шовіністичного шаманізму. Метастази цього не минули й сьогодні. І досі Московська Церква переконує український народ, що йому добре там, де його винищували мільйонами. Але ж той пастир, який віддає свою паству на загибель, – не добрий пастир.

Нині ієрархи Московського патріархату «освячують» ядерну зброю – засіб масового знищення людей, проводжають у путь на українські землі рогатих «байкерів» з печерно-шовіністичними гаслами і оголеними дівицями.

Церква хворіє на цезарепапізм. Під час деяких «хресних ходів» люди з перекошеними від злоби обличчями несуть портрети Й. Сталіна, намагаючись тим самим спотворити православне християнство – релігію Божою любові. Рік тому в церкві Московського патріархату під Петербургом з’явилася ікона із зображенням Сталіна – найкривавішого вбивці в багатостраждальній історії людства.

Господь карає людей за гріх, а винагороджує – за його подолання. Сьогодні на тих територіях України, де переважає Московський патріархат, зафіксовано найбільший рівень соціальних бід і хвороб: злочинів, наркоманії, пияцтва, азартних ігор тощо. Це значить, що церква недостатньо виконує своє покликання. Церквам у всіх регіонах України час зайнятися не чварами, а своїми прямими обов’язками, спасаючи душі й тіла людей.

Ми закликаємо винних священиків і мирян відвернутися від гріхів, зняти погони іноземних держав, покаятися перед Богом і народом та стати на шлях правди. Бо кара за оману неминуча. Можна обдурити людей, та не можна – Бога.

Ми закликаємо тих священиків, на кому лежить найбільшавідповідальність, якнайшвидше створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Така Церква потрібна не для політики. Вона займатиметься спасінням душ і викоріненням соціального зла, а не воюватиме з православними та іншими християнами і не поширюватиме це зло.

Упевнені, нас почують ті, хто хоче Україні добра. Хто ні – хай «вариться» у своїй злобі.

Розмовами про «канонічність» і «неканонічність», в яких Україні намагаються підкинути ідею, що канонічною може бути лише Церква, затверджена КДБ. Цим намагаються заперечити слова Господа: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них». Тим більше народ, який прийняв апостола Андрія і з земель якого тисячу років тому відбулося охрещення мільйонів людей і сотень мільйонів їхніх нащадків, не може не мати права на свою Церкву.

Попри все, вірте: Господь милосердний до нашої землі! Підтверджень цьому безліч. Ще двадцять років тому «реалістам» здавалося, що Україну назавжди поховано. Наш український народ хотіли стерти і знищити з лиця землі, а нашу землю й історію – загарбати собі. Та Бог не попустив цього. Вогонь віри не згас. У ті часи українці вітали один одного словами: «Христос воскрес! – Воскресне Україна!». Історія показала, наскільки правдивою була ця віра.

Нині нам потрібна така ж за силою віра та максимальні зусилля. Не слід сперечатися, хто перший, а хто – останній. Ми закликаємо всіх православних християн України припинити міжконфесійні суперечки, а жити назасадах миру й любові, служіння Богові та своїй земній Вітчизні.

Суперечки ростуть із браку любові. Але український народ віками доводив, що він здатний до справжньої жертовної любові. Можливо, саме тому українська земля не народила жодної єресі.

Криза, як і кожне випробування, – це Божа милість до заблукалих. Вона дається задля того, щоб зміцнитися у вірі й відвернутися від гріхів. Лікування країни почнеться з наших душ. Ми закликаємо всіх припинити примирливе ставлення до зла. Корупція, хабарництво – це гірше ніж крадіжка. Це ще й зрада довіри, крадіжка в того, хто довірився тобі й узяв тебе охороняти.

У ХІ – ХVIII століттях українська земля вкрилася густою сіткою церковних братств, що стали міцними фортецями в обороніправославної християнської віри. Сьогодні ми закликаємо всіх православних християн України стати єдиним Православним Братством, підтримати всіма своїми силами створення єдиної Помісної Православної Церкви.

Ми ні на кого не маємо зла. Божа милість є над кожною людиною. Кожна людина сама обирає чи добро, чи зло. І кожен нестиме відповідь перед Богом за свій вибір.

Сьогодні ми закликаємо українських православних не розділятися за мовою, національністю, регіоном, а пам’ятати слова апостола Ісуса Христа – Павла, сказані в «Посланні до колосян» (І ст. по Р. Х.) про те, що в християнстві немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скіфа.

Закликаємо тих, хто підтримує висловлене в цьому Слові, своїм підписом, ділами, приєднатися до молитви нашого князя Володимира Мономаха за Київ, який за благочестя дістав розквіт і славу «другого Єрусалима»:

«Град свій [Київ] сохрани, Діво-Мати чистая, який під [покровом] твоїм незмінно царствує! Хай тобою він зміцнюється і на тебе надіється, перемагає в усіх бранях, повергає супротивників і заставляє [їх] покоритися».

Підписалися:

Іван ДРАЧ – поет, громадський діяч, Герой України

Левко ЛУК’ЯНЕНКО – політв’язень, громадський діяч, Герой України

Євген ШЕВЧЕНКО – голова Національної спілки майстрів народних мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України

Сергій ТРИМБАЧ – кінокритик, лауреат Державної премії ім. О. Довженка

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ - письменник, секретар Ради Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Георгій ФІЛІПЧУК – доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України, голова секретаріату Конгресу української інтелігенції

Іван ЮЩУК – професор Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки України

Василь КОСТИЦЬКИЙ – доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України

Клара ҐУДЗИК – письменник-есеїст, журналіст

Юрій ГНАТКЕВИЧ – кандидат педагогічних наук, доцент, народний депутат України

Олександр ПАЛІЙ – історик, кандидат політичних наук

Віктор ТЕРЕН – письменник, народний депутат України п’яти скликань

Роман КУХАРУК – голова правління Українського клубу

Сергій РУДИК – кандидат історичних наук, магістр державного управління

Сергій ТРЯШИН – член правління Українського клубу

Олексій УСАЧОВ – голова правління Української громади

Микола ДУДАР – голова Київської обласної організації Всеукраїнської творчої спілки Літературний форум

http://nrusumy.ucoz.ua/news/2009-08-05-147

Переглядів: 418 | Додав: Kucherman | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Форма входу

Календар новин
«  Серпень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Пошук

Друзі сайту

                  Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0



Copyright By BYM © 2017
Конструктор сайтів - uCoz