Головна
 
Рідне місто БуриньП`ятниця, 24.11.2017, 17:39



Вітаю Вас Гість | RSS
Головна
Меню сайту



Головна » 2009 » Серпень » 6 » Створити рай і зруйнувати... Утопія на землі була і проіснувала сорок років на території нинішньої Сумщини
Створити рай і зруйнувати... Утопія на землі була і проіснувала сорок років на території нинішньої Сумщини
09:43

...Спочатку у Воздвиженському посадили липи. Дві велетенські алеї завдовжки сімсот та вісімсот метрів — навхрест. Хрест мав захищати майбутній сад од вітру. Потім навколо виростили плодові дерева. Дивовижна краса була, коли вони цвіли. А як пахли, квітнучи, липи! Бджоли з пасіки, спеціально розташованої поруч, трудилися невтомно... Справді, острівець раю на землі. Як, мабуть, і мріяв Микола Неплюєв, який заснував тут незвичайну школу для бідних дітей — такий собі «інститут нешляхетних панянок».

Зараз тих яблунь, звісно, не лишилося — вік плодових дерев, як і людей, досить обмежений. А липи стоять уже понад сто років і продовжують вражати величністю.

Спочатку була школа

1880 рік. У селі Воздвиженське нинішнього Ямпільського району 29–річний дворянин, власник родового маєтку, влаштовує притулок для десяти селянських дітей–сиріт. Він проводить із ними майже весь час і навчає їх, згідно з власним розумінням: «Виховати — значить розвинути в людині все добре і викорінити все погане».

Саме так наприкінці XIX століття розпочалася чергова спроба розв’язати вічний конфлікт між добром і злом. Дон кіхотом, який вийшов на трагічний поєдинок, став Микола Неплюєв, представник давнього знатного роду. Він вирішує ні багато ні мало — змінити засади людського існування. Основним завданням визначає виховання нової людини, здатної згодом творити нове життя.

Через п’ять років, коли перші вихованці підросли, у Воздвиженському засновують чоловічу сільськогосподарську школу, а 1891 року — жіночу. Так склався навчальний комплекс: дитячий притулок, дві початкові та дві агрошколи.

До освіти тут додають особливе релігійно–моральне виховання. Після роботи у шкільному господарстві (а воно чимале: поля, ферми, сади, майстерні, лісовий розсадник, пасіка) вихованці могли піти в бібліотеку; вправлятися у музиці, яку викладала сестра Миколи Неплюєва Ольга; малювати; брати участь у літературних вечорах чи в постановках самодіяльних вистав... Виразною характеристикою виховання здається малесенька й ніби незначуща цитата з документів неплюєвської спадщини — слова сільської дівчинки, яка пише, чим вона займалася на мистецьких вправах: «Я зображувала велич дрімаючої ночі».

Школи Неплюєва стають популярними. Селяни розуміють: віддавши туди своїх дітей, вони дають їм шанс на зовсім інше життя. До Воздвиженського із довірою посилають кращих вихованців педагоги–новатори тодішньої України — Петро Солонина з Чернігова, Ольга Максимович із Полтавщини. Розповідають, як, почувши про школу, прийшов сюди пішки за сотні кілометрів хлопчик — навчатися. Тут студіюють і діти з–за кордону — зі Швейцарії, Австрії.

Трудове братство

Але повернемося у серпень 1889 року. Троє із шести випускників агрошколи не хочуть розлучатися зі своїм вихователем і залишаються у Воздвиженському. Для них і було створено особливу сільськогосподарську общину — перше трудове братство.

Професійними «братськими сім’ями», що живуть у великих багатоквартирних гуртожитках, керують виборні старшини. Чоловіки й жінки мають однакові права. Дітей виховують у дитсадках, де обов’язковим є трудове виховання. А маленькі інструменти для цього — лопатки, граблі — виписують з–за кордону. Коли виникають конфлікти, їх вирішують на спільному зібранні братської сім’ї. Все майно, окрім особистих речей, вважається колективним, а чистий прибуток ділиться порівну...

Французький економіст Анатоль Леруа–Больє на засіданні Паризької академії наук назвав Воздвиженське братство «кооперативним товариством виробництва і споживання». Це соціальне утворення вражало сучасників. «На 1914 рік, — розповідає директор народного музею «Трудове братство Миколи Неплюєва» Валерій Авдасьов, — їх нараховувалося до семисот. Але Хресто–Воздвиженське було найбільшим, найпрогресивнішим і фактично, найтривалішим».

У Хресто–Воздвиженському ще 1898 року з’явився перший телефон. А через чотири роки було створено телефонну мережу для підрозділів. У Сумах на той час були поодинокі телефони у найбагатших. У 1915 році господарство повністю електрифікують. Про план ГОЕЛРО тоді ще, звісно, не чули. А згідно з ним Ямпільський район повноцінно електрифікували лише в 50–ті роки.

Урожайність сільгоспкультур на полях братства у 2,5 раза перевищувала середню врожайність у Чернігівській губернії, до якої тоді належало Воздвиженське. Тут впроваджували нову техніку, тут з’явилися корови породи симентал, тоді ще в Україні невідомої... «Вони були справжніми раціональними господарями, — каже Валерій Авдасьов. — Якщо є сад, — значить є винодільня і виробництво цукерок, пастили. Якщо є глина — будують цегельний завод. Є ферма — є переробка молока. Є потреба в інструментах — створюють ливарно–механічний завод...»

Братство, народившись у 1889 році, проіснувало до 1929–го. Його ферми, перетворені на руїни у наш час, багато років служили радянському господарству, як і майстерні, і сад, і гуртожитки... Валерій Авдасьов, який народився тут, дізнався про братство, вже працюючи вчителем. Прочитав журнал, де донька видатного селекціонера Семена Черненка писала, що батько отримав освіту в одній із кращих у Росії сільськогосподарських шкіл у Воздвиженському. «У нас?» — здивувався Валерій. І почав свої пошуки.

У розмовах із літніми людьми наштовхувався на прикре: про Неплюєва або нічого, або погано — так виховав час. Про братство говорили, як про щось містичне: «то ж братчики» — ніби не від світу цього. Проте визнавали: були «братчики» дуже правильними. До дітей ставилися строго, але як до рівних. А ще залишилися спогади жінки, яка, проживши у братстві, потрапила в реальний світ. Вона була шокована тим, що люди кричать одне на одного, лаються. А ще більше — що когось треба змушувати до роботи...

Між добром та злом

Звісно, ідеального у світі немає. Є успіхи — чекай негараздів. Статут православного Хресто–Воздвиженського трудового братства з труднощами зареєстрували лише через чотири роки після утворення. Ще через рік Олександр ІІІ дарує йому юридичні права. Та й після цього Неплюєва не сприймають: чиновники в усі часи не любили реформаторів та новаторів — бачили в них небезпеку. Отож, обер–прокурор Синоду пан Побєдоносцев заборонив видання творів Неплюєва в Росії. Твори, дійсно, не завжди були зрозумілі оточенню. У знаковій праці «Історичне покликання російського поміщика» Неплюєв переконував: кожен має взяти на виховання двох–трьох сиріт. На рік утримання дитини, стверджував, піде не більше, ніж на єдиний багатий вечір у ресторані. Один із сучасників відреагував на це так: «Призначення поміщика — не виховувати сиріт, а дресирувати собак».

Батько Миколи Неплюєва, предводитель чернігівського дворянства, так і не сприйняв ідей сина. І навіть наполягав, що місце його — в «жовтому будинку». Для когось це виглядало справді так. Адже як міг випускник юридичного факультету Петербурзького університету, згодом — радник російського посольства в Мюнхені, кинути кар’єру, світ і «прийняти на себе особисто моральну провину своїх предків–дворян перед народом»?

Сам Неплюєв розповідав, що там, у Мюнхені, йому кілька разів снився сон. Він у рідному селі, серед селянських дітей. «Обличчя їх були наповнені ясним гармонійним поєднанням світла, розуму й натхненної любові». І він пішов за тим сном. Миколу підтримали мати і дві сестри, які жили з ним і опікувалися його школами.

Братство навряд чи було ідеальним. Дехто називав його не християнським, а експлуататорським. Важко зрозуміти, як у такому авторитарному, на наш погляд, формуванні, люди могли почуватися вільними й щасливими.

Братство при Неплюєві існувало 20 років. А коли він помер, воно ще стільки ж проіснувало без нього — успішно. Ймовірно, існувало б і далі. Якби не сталінський суд, виселення, цькування. Ті ж, кого виховало братство і хто уцілів, стали переважно успішними особистостями. Отже, виховання «нової людини» можливе?..

У радянський час на ґрунті братства заснували артіль імені Жовтневої революції, згодом колгосп — не могли ж дозволити більшовики якихось християнських об’єднань! І саме завдяки надбанням «братчиків» той колгосп довго був мільйонером. Тепер і від нього залишились руїни.

Успіх — не в економіці, а в духові

«Успіх Братства у тому, що в основу його було покладено не економічні завдання, а виховання моральності й духовності, — переконаний доктор економічних наук, професор Леонід Мельник, один із сьогоднішніх дослідників Братства. — А вже з цього народилися економічні успіхи».

На недавню міжнародну конференцію, присвячену ювілею Хресто–Воздвиженського трудового братства приїхали четверо нащадків братчиків: Георгій Фурсей, доктор фізико–математичних наук, академік, віце–президент Російської академії природничих наук із Санкт–Петербурга; Наталія Будаговська, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Московського державного університету; сестри Куліш–Лукашевич, нині пенсіонерки, із Рівного. Багато говорили про необхідність створення історико–меморіального музею–заповідника «Трудове братство Миколи Неплюєва». Рішення про створення музею–заповідника було прийняте Ямпільською районною радою ще 2000 року. Але реалізація не поспішає. Шкода. Бо одного дня, приїхавши до Воздвиженського, нащадки «братчиків» можуть побачити, що липові алеї вже спиляли...

Переглядів: 511 | Додав: ladybird | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 1
1  
Дуже цікава стаття! Я ніколи про це не чув. surprised


Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Форма входу

Календар новин
«  Серпень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Пошук

Друзі сайту

                  Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0



Copyright By BYM © 2017
Конструктор сайтів - uCoz