Рідне місто Буринь Спілкуємось українською
Понеділок, 20.11.2017, 14:28


Вітаємо Гість | група "Гости" | RSS Гість
меню сайту




спасибо жителям
донбасса! ...
             
                    




              Буринь належить до найдавніших поселень краю.  Так, із "Списку російських міст далеких і близьких" в переліку поселень Курського краю між 1387-1392 роками згадується: "Асе Киевские гради Путивль на Семи, Ріьлеск, Куреск на Тускаре... Бьіринь..." (імовірно, сучасна Буринь Сумської області). Буринь згадується й пізніше в Литовській метрикулі кінця 15-го сторіччя. Буринчани офіційно закріпили за собою 1392-й рік, як рік заснування Бурині, й у 1992 році відзначали його 600-річчя. Живим свідком і ровесником нинішнього міста є велетенський дуб, що стоїть при вході в парк міста. Йому - понад 600 років (згідно з дослідженнями київського історика Олени Володимирівни Русиної, російським істориком М.К.Любавським було помилков о ототоджено топоніми "Бирин" та "Буринь" , внаслідок чого було невірно встановлено дату заснування м.Буринь Сумської області. Колишній житель райцентру Новаченко недолуго розтиражував цю помилку у своїй псевдонауковій брошурці "Буринь: сторінки історії" , внаслідо к чого 1392 рік проголошено, як дату заснування Бурині. Буринь вперше у письмових джерелах згадується під 1688 роком.) Але археологічні знахідки свідчать, що місцевість Бурині була заселена людьми набагато раніше, ще в епоху бронзи та за часів Черняховської культури.

Цікаво, від чого пішла назва цього старовинного міста? Документальних даних про назву села не знайдено. Але існує кілька історичних версій. Перша стверджує, що в далекому минулому в цих місцях поселились племена бурів, від чого і закріпилась назва села. Друга версія вказує на те, що в Бурині колись мешкав поміщик на прізвище Бурий. Воно й стало назвою села. Важко визначити, яка версій більш імовірна, але історики схиляються до першої. Історія переконує, що давні люди селилися переважно по берегах річок, бо вода була для них одним із головних засобів існування. Не виняток і наша Буринь. У місті протікає річка Чаша, яка впадає в р. Сейм.

Географічне місце знаходження Бурині дуже зручне. Її землями проходили всі шляхи, що вели до столиці Древньоруської держави – Києва, на південь – до Полтави, Криму, а через Чорне море – до Візантії, з якою Київська Русь підтримувала торговельні зв’язки.

Під час походу Ігоря Святославовича на половців весною 1185 року його шлях пролягав з Путивля через село Ігорівку. Тоді воно називалось іменем Святого Михаїла і було володінням князів Ольговичів. Відлуння давніх переказів та історичних фактів свідчать про те, що Ігорівка була важливою історичною базою Сіверських князів.  Не випадково про "Ігореве селге" (сільце) і його багатство згадується в Іпатієвському літописі, куди дані про Ігорівку потрапили з Чернігівсько-Сіверських літописних джерел. Вірогідно, що саме тут часто бував князь Ігор Святославович, де мав свої дім, "дагу", різні скарби. Про це свідчать письмена, знайдені на місці стародавньої Ігорівки.Цілком правомірно вважати, що в цьому селі князь Ігор, повертаючись з полону, змушений був заночувати через пошкоджену ногу. Дізнавшись про це, незабаром із Путивля до Ігорівки прибула дружина Ігоря Святославовича  Єфросинія Ярославна, а з нею, як сказано в "Історії Російській" В. Татіщева, багато бояр, двірні та простих путивлян (кінних і піших), які поважали свого князя, оборонця рідної землі. Отже, плин часу не заглушив народних переказів і легенд про ті події. Вони дійшли до наших днів і є свідченням героїчної минувшини нашого краю.

Через Буринь пролягав шлях до Криму, куди чумаки їздили по сіль. Біля мосту через ріку Сейм на автотрасі до Сум стоїть село Чумакове – колишній хутір Чумаків. В ньому й зупинялись чумаки для перепочинку та ремонту возів, саней, збруї та іншого реманенту.

В червні 1606 року в Путивлі спалахнуло повстання міських князів, яке переросло в селянську війну. Очолив його колишній слуга російського князя Андрія Телетевського Іван Ісайович Болотников. Із Путивля в усі кінці Росії надсилалися листи до боярських холопів із закликом приєднання до повсталих. Значна кількість жителів Буринщини відгукнулась на заклик Болотникова і поповнила його військо.

Під час визвольної боротьби українського народу ( 1648-1654 років) під проводом Богдана Хмельницького землі Буринщини були головним шляхом, яким  проходили козацькі загони, звільняючі Україну від польсько-литовських феодалів. Сотні буринчан добровільно поповнили козацькі загони. В Буринському районному народному музеї історії рідного краю зберігся лист Богдана Хмельницького, якому він звертався до Путивльського воєводи з проханням виділити йому селян для поповнення війська.

В кінці ХVІІІ сторіччя в Бурині налічувались 315 дворів, в них мешкало 1001 селянин.  В 1863 році кількість дворів збільшилась до 360, а населення – до 2893 чоловік. В 1890 році населення Бурині досягло 4192 чоловік.

У 80-ті роки XVII ст. місто знаходилось у володінні церкви, а з 1769р. належало поміщикам. В середині XIX ст. землі Буринської волості належали поміщикам Черепову, Головіну, графу Апраксіну.

На теренах нашого краю розвивалось гончарне ремесло, ткацтво, швейна справа, бондарство, чинбарство, ковальство та інші промисли і заняття. Значне місце в економіці села займала торгівля. Торгували хлібом, традиційними ремісничими виробами, винокурними, бакалійними та мануфактурними товарами.

 З 1847 року почав діяти винокурний завод. Напередодні селянської реформи 1861 року в Бурині почали з’являтись промислові підприємства. До найстаріших підприємств міста належить залізнична станція Путивль. Будівництво якої розпочалось в 1861 і завершилось у грудні 1898 року. А з січня 1869 року відкрито рух поїздів від станції Ворожба до станції Бровари. Існує історична версія, що основні кошти в будівництво залізничної станції вклали священики міста Путивля, а тому й назву старовинного міста присвоїли станції.

 З 1862 року в Бурині діяла початкова школа, де навчалось 116 дітей. Майже з шеститисячного населення письменними були лише 365 чоловік.

В селі було 20 крамниць, дві церкви,  лікарня (відкрита у 1889 році), де працював один лікар.

У другій половині ХІХ сторіччя, одразу після будівництва залізничної станції Путивль починається будівництво цукрового заводу. Власником його був цукрозаводчик Ш.Г.Ширман.

Напередодні першої світової війни Буринь вже була порівняно великим селом. У ньому мешкало 5911 чоловік. Працювали пісочний та рафінадний цукровий заводи. На цегельному заводі значно зросло виробництво цегли. Збільшились потужності дубильного заводу , набрало подальшого розвитку виробництво борошна та крупів. У селі діяли 60 вітряних млинів, поштове відділення. В роки першої світової війни життєві умови основної частини робітників та селян погіршились. Більшу частину робітників забрали на фронт, а їх сім’ї залишились без годувальників. Зросла кількість господарств, де поля залишались не засіяними: не вистачало робочих рук, посівного матеріалу, робочої худоби, та сільськогосподарського інвентарю.

Радянська влада на Буринщині була встановлена на початку грудня 1917 року військово-революційним комітетом.

У березні 1923 року, у зв’язку з новою системою районування,  Буринь набрала статусу районного центру і ввійшла до Путивльського повіту Курської губернії.

В 1926 році за постановою ВЦВК, село Буринь увійшло до складу УСРС, Конотопського району Чернігівської області, а в 1939 році – до складу Сумської області.

 Суцільна колективізація в Бурині розпочалася в кінці 1929 року. Головними агітаторами за колективізацію були прості селяни-бідняки, політично безграмотні люди. Та й загальна освіта у них була не вища початкової. Зате вони безмежно вірили в ідеї Леніна-Сталіна і звичайно, всіма силами намагалися умовити своїх односельців записатися в артіль. І вже до весни 1930 року в Бурині було організовано шість артілей, які згодом стали колгоспами. Того ж 1930 року почалося розкуркулювання. Розкуркулювання та розпродаж майна призвело до масового знищення різної худоби, зерна, фуражу, реманенту. Від нестачі кормів гинула худоба, значна її кількість йшла під ніж. Від нестачі посівного матеріалу багато землі залишилось не засіяною. А комуністична ідеологія більшовиків  вимагала  збільшити об’єми заготівлі хліба,під керівництвом Сталіна.

1933рік залишився сумною сторінкою в житті буринчан. Немає нічого страшнішого ніж, коли людина помирає голодною смертю. А тоді від голоду вимерло  сотні й тисячі наших земляків. Багато людей змушені були покинути свої домівки й переселитися в  інші місця колишнього Радянського Союзу, аби не загинути з голоду. Значна частина з них не повернулися до рідного краю. Ще до цього року люди поїли все, що було в господарстві: птицю, кролів, свиней, овець, кіз, окрім корів. Бо корова - годувальниця , єдиний порятунок від голодної смерті. Це зрозуміли всі й прагнули за будь-яких умов зберегти корову, в кого вона була. Замість хліба їли гречану та просяну полову, приносили з цукрового заводу сушений жом, варили його та їли. Влітку ловили в водоймах зелених жаб,  діставали черепашки з заводського ставка. Їли кору дерев, лободу та інші трави, зеленцем їли плоди, що з’являлись на деревах. Багато людей змушені були покинути свої домівки й переселитися в  інші місця колишнього Радянського Союзу, аби не загинути з голоду. Значна частина з них не повернулися до рідного краю.  Весною люди почали пухнути від виснаження. Спочатку ноги потім все тіло, а згодом людину повністю залишали сили і вона гинула. Так почалося масове вимирання людей, під проводом Радянського уряду. Ховали померлих у своїх садках. Трупи клали в ями без трун. На дно мостили солому, зверху мерця також прикривали соломою, а потім закидали землею…  Хто пережив той трагічний голодний 1933 рік, не може без болю в душі не згадати минуле... Але, на щастя цей процес тягнувся не довго.

В 1941 році, мирне життя  Бурині,  перервав віроломний напад німецьких загарбників. Більше тисячі буринчан пішли на фронт захищати свою землю. А ті, що залишилися, докладали зусиль, аби допомогти фронту, щоб наблизити перемогу. В 1941 році колгоспники успішно зібрали і здали державі великий урожай зерна та овочів, цукрових буряків та бобових культур.

Героїчно захищали Буринь від фашистських загарбників воїни загону особливого призначення Харківського військового округу під командуванням генерала Чеснова. Але після багатоденних,  жорстоких боїв переважаючим силам фашистів вдалося захопити Буринь. Загарбники встановили на окупованій території жорстокий режим. Палили села, по-звірячому знущалися з людей, розстрілювали всіх, кого в чомусь підозрювали. Тільки в перші тижні окупації фашисти знищили в селі й районі 249 мирних жителів. Фашисти завдали великої шкоди районному центру, знищивши всі промислові підприємства, основні виробничі потужності відділків Буринського радгоспу, приміщенню шкіл та культурно-освітніх закладів, державних і громадянських організацій. Сотні громадян були вбиті й замордовані, багатьох вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Так , у Бурині було розстріляно 1050 чоловік, вивезено у Німеччину 397 юнаків та дівчат. Але ніякими цифрами не виміряти сльози й горе людей, які назавжди втратили своїх рідних та близьких.

Після великої перемоги до мирної праці стали повертатися демобілізовані воїни, які активно включились в роботу по відбудові народного господарства. Поповнилися новими кадрами підприємства міста, колгоспи, радгоспи, установи та організації. В 1946 році було повністю відроджені МТС, центральна електростанція, пункт “Заготзерно”. Працювали всі школи, культосвітні установи, лікарня, дитячі заклади. В 1948 році стало до ладу найпотужніше в районі підприємство – Буринський цукровий завод, який дав країні в першому післявоєнному виробничому сезоні близько 40тис. тон цукру-піску.

Невпізнаною стала Буринь в 1970-1980 роках. Вона перетворилася на впорядкований населений пункт. Тут було збудовано 18,5 тисячі квадратних метрів державного житла, адміністративну споруду райвиконкому, приміщення середньої школи, аптеки, “ Союздруку “ та інші. Індивідуальні забудовники спорудили 370 будинків. Для задоволення потреб населення в цей період працюють універмаг, 26 магазинів, ресторан, кафе, 13 підприємств громадського харчування, районна лікарня, поліклініка, санітарно-епідеміологічна станція, медпункти на підприємствах. У двох середніх, одній восьмирічній, початковій та заочних школах 93 учителя навчали 3120 учнів. Працювала музична школа та районний будинок дитячої творчості. Найбільшого економічного та соціально-культурного розвитку набуло місто в 1990 році. Його промисловий потенціал на той час складали: Буринський цукровий комбінат, заводи – асфальтний, овочесушильний, насіннєвий, продовольчих товарів, сухого знежиреного молока, цех Роменського заводу керамічних виробів. Крім того місто обслуговують елеватор, автостанція, автопідприємство №15939, автопідприємство Буринської райспоживспілки, автоколона тресту “Конотопсільбуд”, районний вузол зв’язку, акціонерний комерційний агропромбанк “Україна”, три бібліотеки для дорослих та одна дитяча, будинок культури, кінотеатр, чотири дитсадки, музична та чотири загальноосвітні школи, значна кількість державних установ, та громадських організацій, районний музей історії рідного краю.

Буринщина багата не тільки неозорими ланами, пишною зеленню луків, вишневими та яблуневими садами, а й щедрими душею людьми. Буринська земля подарувала нашій державі велику когорту талановитих людей. Це - доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент АН СРСР, автор понад 300 праць, ряд яких перекладено німецькою, італійською, румунською, англійською та іншими мовами, Віталій Леонідович Рижков; видатний вчений, ортопед-травматолог, член-кореспондент АМН СРСР, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч медичної науки УРСР Микола Петрович Новаченко, в 1970 році ім'ям якого названа Буринська центральна районна лікарня; український вчений-фольклорист, літературознавець, мистецтвознавець, мовознавець,знавець історії української книги та книгодрукування, член Спілки письменників України, член-кореспондент АН УРСР, доктор філологічних наук, професор Павло Миколайович Попов; українська оперна співачка, народна артистка УРСР Раїса Самсонівна Колесник;уродженець села Попова Слобода -  народний артист України Віталій Васильович Білоножко. До цього списку слід додати відомих художників-земляків: Бондаренко М.М., уродженець с. Дмитрівка, Єфіменко Р.Є та Єфіменко В.Р. – член спілки художників, уродженці с.Клепали, Решедько В.М. – заслужений художник Росії, уродженець с.Миколаївка .

Не має сумніву в тому, що теперішні й майбутні мешканці Буринського краю не пошкодують своїх сил, вміння та винахідливості для розбудови нашої незалежної України, дальшого економічного та соціального розвитку міста й сіл району.

 

 

 

 

 






Форма входу

календар новин
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930


               Оголошення            
                

Новини форуму


друзі сайту

статистика

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
a d d . i n . U A
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Copyright By BYM © 2008-2017
Конструктор сайтів - uCoz